Чому я повинна вислуховувати чужі проблеми зі стурбованим і небайдужим виразом обличчя?

Чому я повинна демонструвати готовність вирішити ці самі проблеми?

Чому, в кінці кінців, я повинна їх вирішувати?

Чому всі "бідні-нещасні"?

Чому у моїй дурній голові взагалі виникає бажання комусь допомагати, за когось перейматися? Я знаю, що дяки не буде, але роблю це знову і знову обпікаюсь об чужу байдужість. Але надія на те, що колись мене вислухають (я навіть не прошу мене зрозуміти) ще жевріє.

Чому, роблячи якнайкраще, я чую на свою адресу такі слова "Твоя порядність і занадто чистенька репутація інколи дратує"?

Чому у рідкі хвилини слабкості, коли мені просто потрібно, шоб хтось просто вислухав, я отримую тау відповідь "Ты сама этого хотела. Так что теперь не скули"..."Если ты не можешь этого сделать сама, то я не виноват(а)"?

Чому мені соромно розповідати комусь (навіть близьким людям) про свої невдачі?

Чому б людям просто не заткнути пельку?!

Чому ми не можемо боротися зі своїми проблемами наодинці? Так буде краще.

Чому?...